Баллада про снайпера

БАЛАДА ПРО СНАЙПЕРА
...дідусеві Зіновію, воїну і фронтовику,
та бабусі Марії уклінно присвячую...


Весна буяла, в силу травень входив.
Ніщо йому війна, і смерть, і кров.
Підвладний іншому закону він природи,
Який утверджує красу, життя, любов.


Багатий травень ніжно-білим цвітом,
І прикрашає щедро він весну.
Як диво-казка лине понад світом -
Скрізь біло, як в ніч місячну, ясну.


***

Солдат бувалий теж у всьому білім:
Білизна, простирадла і бинти,
В них рухи тіла сковані, несмілі.
Себе він бачить наче з висоти.


Себе він бачить в шлюбній заметілі
Красуні-яблуні, що ронить пелюстки
На змемлю зболену, на рани в її тілі,
Що хліб родила б людям залюбки.


Та ворог в землю кулі засіває,
Чнтверту весну топче чобітьми!
Чи нелюд він, чи матері не має?
Хай захлинеться нашими слізьми!


Солдат у білім всім комбінезоні
До яблуні, всій в білім, прихиливсь.
Стискають автомат шорсткі долоні,
Неначе снайпером у світ він народивсь


У думах весь солдат і у тривозі:
Роботи вдома - непочатий край!
Весна. Теплінь. А він все у дорозі.
Проте у душу не пускав відчай.


***


Дурманив дух весни усе навколо.
Яку он жайвір пісню витинав!
Та снайперу лиш зараз не до соло -
В гаю добу вже третю чатував!


Напружував і слух, і нерви, й очі,
Щоб навіть подих ворога вловить,
Бо й смерть чатує поряд серед ночі.
Та мусить він її перехитрить.


Його вже так давно чекають вдома,
Крізь уцілілі дивляться шибки...
Від спомину зникає терпка втома,
Ось так майнув би гаєм навпрошки...


***


Та раптом небо блиском осяйнуло,
Хоча було і чисте, як сльоза...
В глибоку чорну яму потягнуло,
Вогнем накривши все, немов гроза...


І ось лежить недугою він скутий,
Весні неначе хоче догодить -
У білім, як весною й має бути,
Лише не з радості душа його щемить.


Щемить від муки, розпачу і болю,
Здається, розірветься на шматки.
Маріє, як зустрітися з тобою?
"Мене такого чи пізнаєш ти?


Вірніше, чи захочеш ти пізнати?
Зі страху очі в бік не одведеш?
Нехай гірку, а правду мушу знати!
Та ти мене, Маріє, не знайдеш!


***


... Червона нитка шраму розділяє
Все підборіддя навпіл - до губів:
І нижньої губи зовсім немає,
Як і рядочка білого зубів...


Фашисте клятий! За що ти накоїв
Вже стільки горя людям і біди?
За що, скажи, лице моє спотворив,
Що вже не обійтись без бороди?!


Лежав і думав довгими ночами,
Бо снайпера від болю сон не брав:
"Тепер, Маріє, буде що із нами?"
І в помислах від неї утікав.


***


Марій ж з фронту досі ще чекала
На звістку будь-яку, щоби лише живий,
На кожний звук холола і здригалась
Й просила Бога: "Захисти, закрий!"


Давно кому судилось повернутись.
У когось радість в хаті, в когось плач.
"Невже й мені тепер оце судилось
Нести до церкви житній свій калач?"


Зібрала в вузлик, що могла зібрати,
Дітей поцілувала і пішла
В далекий світ любов свою шукати -
Не вірила, що смерть його взяла!


Шукала довго, це не передати...
Гуділи ноги з довгої ходи...
В шпиталі вже, зайшла як до палати,
Відкрила очі. Подали води...


Все біле-біле: стіни, ковдри, люди...
Як хустка біла, біла і вона.
Та вірила: переживе, забуде.
Лиш дивно: в тридцять вісім - сивина.


***


Махнув рукою снайпер, щоб видіння,
Болюче марево з очей своїх прогнать,
Бо в них жива Марія чи лиш тінь є?
Не міг спочатку навіть розпізнать.


Забув про шрам - всім чітко видна рана,
Забув, що борода не відросла:
"Марія тут! Дружина і кохана!
Хай біла! Але гарна, як весна!.."


Додому не ішли вони - летіли:
Ще радості не знала вся сім'я.
На грудях снайпера всі ордени дзвиніли
І славили його просте ім'я.