тоже всегда задавалась вопросом- отчего? отчего Россия всегда спешит на помощь названным "братьям" славянам? и почему история ее не учит? уже сколько раз плевали в спину именно те,которым она помогала! как ловко потом,спустя годы и столетия происходила подмена событий и понятий...расписку что ли с них брать какую!))))чтобы потом уже,никакая умная пакость не сказала,что их де оккупировали и что без них бы бы развились до невероятных высот,а черным по белому было бы запротоколировано- мы сами зовем на помощь Россию! будем,мол,должны через поколения....
тоже всегда задавалась вопросом- отчего? отчего Россия всегда спешит на помощь названным "братьям" славянам? и почему история ее не учит? уже сколько раз плевали в спину именно те,которым она помогала! как ловко потом,спустя годы и столетия происходила подмена событий и понятий...расписку что ли с них брать какую!))))чтобы потом уже,никакая умная пакость не сказала,что их де оккупировали и что без них бы бы развились до невероятных высот,а черным по белому было бы запротоколировано- мы сами зовем
Не на Вкраїні, а далеко,
Аж за Уралом, за Елеком,
Старий недобиток варнак
Мені розказував отак
Про сю криницю москалеву,
А я, сумуючи, списав,
Та рифму нищечком додав,
Та невеличку і дешеву
(Звичайне, крадене) зобгав
Тобі поему на спомини,
Мій друже щирий, мій єдиний!
I
Після великої зими
За Катерини за цариці,
Москаль ту викопав криницю;
А як він викопав, то ми
Оце й розкажемо в пригоді,
А ви записуйте — не шкодить
Такую річ і записать.
Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.
Отак пишіть. Була криниця,
Ні, не криниця, а село,
Пишіть, давно колись було
Межи садами, при долині,
Таки у нас на Україні
Було те божеє село.
В селі тому вдова жила,
А у вдови дочка росла
І син малоліток.
Добре мати діток
Багатому, хвалить бога
В розкошах! А вбогій
Вдові не до того,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала.
Думала іти в черниці
Або вбитись, утопитись,
Так жаль маленьких діток стало
Звичайне, мати, що й казать.
Та, може, ждався-таки й зять:
Бо вже Катруся підростала
(Катрусею вдовівна звалась),—
Чи вік же їй продівувать?
Зносити брівоньки нізащо.
Хіба за те, що сирота?
А красота-то, красота!
Мій боже милий! А трудяще,
А чепурне, та роботяще,
Та тихе. Бач, і сирота,
А всім була навдивовижу.
Бувало, вигляне із хижі,
Як тая квіточка з роси,
Як теє сонечко з-за хмари.
Ввесь похолону, неживий
Стою, бувало. Ані кара,
Ні муки, кайдани,
Ніже літа, сину,
Тії сили не втомили…
Отак і загину!
Так і згину. Бо дивися:
Смерті сподіваюсь,
А ридаю, мов дитина,
Як я нагадаю
Катерину. Слухай, сину,
Мій друже єдиний!
Слухай добре, та записуй,
Та на Україні,
Як бог тебе допровадить,
То розкажи, сину,
Що ти бачив диявола
Своїми очима.
II
Так, бачиш, дівонька ота
Росла собі. І роботящий
(Бо всюди сироти ледащо)
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина.
Отож той самий сиротина
У наймах сяк собі, то так
Придбав, сірома, грошенят,
Одежу справив, жупанину
Та ні відсіль і ні відтіль
Купив садочок і хатину;
Подякував за хліб і сіль
І за науку добрим людям
Та до вдовівни навпростець
Шелесть за рушниками!
Не торгувались з старостами,
Як те бува з багатирями;
Не торгувавсь і панотець
(На диво людям та на чудо),
За три копи звінчав у будень,
Без пихи, так, як довелось.
Отут-то, голубе мій сизий,
Отут-то й лихо почалось!
III
Уже, либонь, після покрови
Вертався з Дону я та знову
(Бо я вже двічі посилав
До дівчини за рушниками)
Послать і втретє міркував.
Та з чумаками та з волами
Якраз в неділю на весілля
До удовівни причвалав.
Пропало! Все добро пропало!
Ані щетинки не осталось.
Пропав і я; та не в шинку,
А на к о б и л і. На віку
Всі люде бачать лихо, сину,
Але такого, мій єдиний,
Такого лютого ніхто,
Ніхто і здалека не бачив,
Як я, лукавий. А тим часом
Просохли очі у вдови.
Неначе в бога за дверима,
У зятя та в сина
Стара собі спочиває,
А на Катерину,
На дитя своє єдине,
Тілько поглядає.
А я в шинку з п’яницями
Душу пропиваю!..
Та й пропив. Запродав душу,
І душу, і тіло;
Тіло катові, а душу!..
О боже мій милий!
Хотілося б жить на світі,
Та ба! Треба вчитись,
Ще змалечку треба вчитись,
Як на світі жити,
А то битимуть, та й дуже!..
Не знаю, мій друже,
Чи сатана лихо коїв?
Чи я занедужав?
Чи то мене злая доля
Привела до того,—
Таки й досі ще не знаю,
Не знаю нічого.
Знаю тілько, що тверезий,
Бо вже ані вина,
Ні меди, ні оковита
Не пилися, сину.
Отаке-то сподіялось.
Вмер батько і мати,
Чужі люде поховали…
А я, мов проклятий
Той Іуда, одринутий
І людьми, і богом,
Тиняюся, ховаюся,
І дійшло до того,
Що я вночі, підкравшися,
Максимову хату
(Бо його Максимом звали,
Вдовиного зятя)
Запалив. Згоріла хата.
А душа проклята
Не згоріла. Моя душа!
Мій друже, мій брате!
Не згоріла, а осталась,
Тліє, й досі тліє!
І коли вона зотліє,
Коли одпочине?
Святий знає.
IV
З переляку
Вмерла Катерина.
А Максим на пожарище
Та на попелище
Подивився. Нема ради!
Тілько вітер свище
У димарі та в комині.
Що на світі діять?
І що тепер йому почати?
Подумавши, перехрестивсь
Та й знов пішов у наймити
Голодні злидні годувати.
Вдова осталась не сама,
А з сином парубком; женити
Його збирались восени.
Аж гульк! Од матушки-цариці,
Таки із самої столиці,
Прийшов указ лоби голить.
Се в перший раз такий указ
Прийшов з Московщини до нас.
Бо на Вкраїні в нас, бувало,
У козаки охочі йшли,
А в пікінери вербовали,
Та теж охочих. На селі
Зобралася громада радить,
Кого голить у москалі.
Порадили громадою
Та скурвого сина,
Вдовиченка ледащицю,
Забили в скрипицю
Та й повезли до прийому.
Он яке твориться
На сім світі! Яка правда
У людей, мій сину.
Така й досі, я думаю,
В нас на Україні.
Та другої і не буде
В невольниках людях.
V
Через год ото й велика
Зима наступила.
До зеленої неділі
В байраках біліли
Сніги білі; тойді ж ото
І Очаков брали
Москалі. А Запорожжя
Перше руйновали.
Розбрелося товариство,
А що то за люде
Були тії запорожці —
Не було й не буде
Таких людей.
Під Очаков
Погнали й Максима.
Там-то його й скалічено,
Та й на Україну
Повернено з одставкою:
Бачиш, праву ногу
Чи то ліву підстрелено…
Мені не до того
Було тойді. Знову люта
Гадина впилася
В саме серце; кругом його
Тричі повилася.
Як той Ірод. Що тут робить?
Не дам собі ради.
А Максимові кривому
Нічого не вадить;
Шкандибав на милиці
І гадки не має.
А в неділеньку святую
Мундир надіває,
І медаль, і хрест причепить,
І заплете косу,
Та ще й борошном посипле.
Я не знаю й досі,
Нащо воно москалі ті
Коси заплітали,
Мов дівчата, та святеє
Борошно псували?
На іграшку, я думаю,
Так собі, абито!
Отож, було, мов генерал,
Максим сановито
Прибереться у неділю
Та й пошкандибає
У храм божий. На криласі
Стане, та й співає
За дяком-таки, та возьме
Та ще й прочитає
Апостола серед церкви.
Вивчився читати
У москалях. Непевний був
Максим отой, брате.
А трудящий, роботящий,
Та тихий до того,
Та ласкавий… Було, тобі
Ніже анікого
Не зачепить, ніже ділом,
Ніже яким словом.
«І талан, і безталання,
Все,— каже,— од бога,
Вседержителя святого,
А більш ні од кого».
Преблагий був муж на світі
Максим отой, сину.
А я! а я!.. не вимовлю.
Моя ти дитино!
Я вбив його. Постривай лиш,
Трохи одпочину.
Та тойді вже.
VI
Так ти кажеш,
Що бачив криницю
Москалеву, що ще й досі
Беруть з неї воду,
І хрест, кажеш, коло шляху
І досі господній
Стоїть собі на роздоллі.
А не розказали
Тобі люде там нічого?..
Вже повимирали
Тії люде, мої свідки,
Праведнії люде!
А я й досі караюся
І каратись буду
Й на тім світі.
Ось послухай,
Доводить до чого
Сатана той душу нашу:
Як не схаменеться
Та до бога не вернеться,
То так і воп’ється
Пазурями в саме серце.
Ось слухай же, сину,
Про Максима праведного…
Було, не спочине
Ніколи він. А в неділю
Або в яке свято
Бере святий псалтир в руки
Та й іде читати
У садочок. У садочку
Та у холодочку
Катерину поховали,
Отож у садочку
За упокой душі її
Псалтир прочитає,
Потім собі тихесенько,
Тихо заспіває
С о с в я т и м и; та й заплаче.
А потім пом’яне
О здравії тещу з сином
І веселий стане.
«Все од бога,— скаже собі,—
Треба вік дожити».
Отакий-то муж праведний
Був він на сім світі.
А у будень, то він тобі
Не посидить в хаті,
Все нишпорить по надвір’ю.
«Треба работати,—
Було, скаже по-московськи,—
А то, лежа в хаті,
Ще опухнеш». Та взяв якось
Заступ і лопату,
Та й пішов собі у поле
Криницю копати.
«Нехай,— каже.— Колись люде
Будуть воду пити
Та за мою грішну душу
Господа молити».
Вийшов в поле геть од шляху,
У балку спустився
Та й викопав при долині
Глибоку криницю.
(Не сам-один; толокою
Йому помагати
Й добрі люде приходили
Криницю копати).
І виложив цямриною,
І над шляхом в полі
Височенний хрест поставив…
Зо всього роздолля
Широкого було видно.
Се, бачиш, для того,
Щоб знать було, що криниця
Єсть коло дороги,
Щоб заходили з криниці
Люде воду пити
Та за того, що викопав,
Богу помолитись.
VII
А тепер уже, он бачиш,
Доходить до чого.
Що я стратить наміряюсь
Максима святого.
Отаке-то! А за віщо?
За те, за що Каїн
Убив брата праведного
У світлому раю.
Чи то було у неділю,
Чи в якеє свято?
Слухай, сину, як навчає
Сатана проклятий.
«Ходім,— кажу,— Уласович,
На твою криницю
Подивитись».— «Добре,— каже,
Ходімо напитись
Води з неї погожої».
Та й пішли обоє,
І відерце, і віжечки
Понесли з собою.
От приходим до криниці,
Я перш подивився,
Чи глибока. «Власовичу,—
Кажу,— потрудися
Води достать, я не вмію».
Він і нахилився,
Опускаючи відерце;
А я… я за ноги
Вхопив його та й укинув
Максима святого
У криницю… Такеє-то
Сотворив я, сину!
Такого ще не творилось
В нас на Україні.
Та й ніколи не створиться
На всім світі, брате!
Всюди люде, а я один
Диявол проклятий!
VIII
Через тиждень вже витягли
Максима з криниці
Та у балці й поховали.
Чималу каплицю
Поставили громадою,
А його криницю
Москалевою назвали.
От тобі й билиця
Про ту криницю москалеву.
Нелюдська билиця.
А я пішов у гайдамаки,
Та на Сибірі опинивсь.
(Бо тут Сибір була колись).
І пропадаю, мов собака,
Мов той Іуда! Помолись
За мене богу, мій ти сину,
На тій преславній Україні,
На тій веселій стороні,—
Чи не полегшає мені?
Какво направи този народ тогава САМО ВИЕ НАСИТИНА ЗНАЕТЕ!
Русия сега изглежда отритната! Сякаш всички да и врагове! Всички я мразят страхуват се от нея или и завиждат. НЕ Е ТАКА.
Не забравяйте СПАСЕНИЕТО Е В РЪЦЕТЕ САМО НА ДОБРИТЕ С ЧИСТИ СЪРЦА!
Значи спасението е само във ВАС като НАРОД не като ИМПЕРИЯ!
Обичам ВИ! И Благодаря на вашите деди за всички добрини, които са сторили.
Но не искам вашите Господари и всичките Злини които са донесли!
Обичайте УКРАИНЦИТЕ те са най-истинските ВАШИ Братя!
Не им се сърдете, че сега не искат да живеят под един покрив с вас.
Дай БОЖЕ нещата един ден да се променят за Добро!
НО ЗАТОВА трябва да прочистим ДУШИТЕ и СЪРЦАТА си ВСИЧКИ!
ХРИСТИЯНСТВОТО не е стока за износ, гордост налагане.
А усещане за ИСТИНСКА ЧЕСТНА човешка справедливост, безкористност и доброта!
Не го губете и не го опорочавайте! Не търсете враговете си там където ги нямате!
Ще пиша на Български защото съм Българин и това е моят език. Който от вас иска, ще ме разбере. Който не желае, няма да го направи дори да го на пиша на съвременен книжовен Руски език. В това което е написал за нас българите „Достоевски“ е невероятно прав.
Описал е всичко Честно и Почтено както го е видял и преживял всеки един Руски, който е дал сърцето си и кръвта си да освободи от турско робство своите Братя. Видял и недоверието, и неприязънта дори и е разбрал от къде е дошла тогава. 100% Вярно!
Но има и нещо друго за което и НИЕ и ВИЕ грешим! Разделението на Русофили и Русофоби е ЛЪЖА зад която се крият и от двете страни хора които мразят или НАС и ВАС. И ужасно много хора се подлъгват, че това е така.
Ще започна първо с нас Българите. Ние имам жестоки комплекси от това, че сме и ще бъдем употребени.
Нашите Русофили казват:
- Русия, трябва да се слуша, ние и го дължим! Тя ни освободи.
Да но нас ни освободи РУСКИЯ НАРОД БЕЗКОРИСТНО! 100% можем да бъдем благодарни само на него!
Нашите Русофобите казват:
- Русия е Държава искаща единствено да завладява, подчинява и унижава! Иска да господства над всички. Справедливостта там се разбира така: Ако се подчиняваш ще живееш, ако ли не заслужаваш да умреш! „ Руския народ е лош войнствен не търпящ възражения“ Щом живеят с тези правила значи всички смятат така! Не трябва да имаме нищо общо с него“
Да но за мен това не е така! Това е справедливостта на ИМПЕРИЯТА през цялата Руска история не на народа! За мен Руския народ, просто е твърде „Благороден, Търпелив и Горд“ и смята, че това е цената на Величието и Славата. И просто никога не е живял по друг начин. Освен да отдава всичките си сили Кръвта си за Родината.
Но от това да печели само ИМПЕРИЯТА.
Сега ситуацията с НАШИТЕ БРАТЯ в УКРАЙНА е същата. Всичко е просто!
ТЕ МРАЗЯТ ИМПЕРИЯТА, а Вие решавате че мразят ВАС.
Мразите ги защото искат да отидат в двуличния и лицемерен Европейски съюз.
Без да си давате сметка , че те просто искат да избягат от ОТКРОВЕНО Жестоката възстановяваща се ИМПЕРИЯ , която иска да използва и тях.
И Хитлер е подлъгал един Горд Народ като Германския да търси СПАВЕДЛИВОСТ за унижението си след Първата Световна Война.
Ваша ошибка в том, что вы не понимаете простого факта: В мире мира нет, давно идет война. И во время войны уж тем паче не получится быть слугою двух господ. А нас русских ошибка в том, что спасая вас или считая братьями мы упустили одну великую истину. А она в том, что не существует ни благодарности народов ни дружбы народов. Вы благодарны когда вам херово, и благодарны когда пришли вас спасать. Потом как, от жопы отлегло, вы тут же этой жопой и поворачиваетесь. Именно об этом и писал тогда Достоевский, и он в этом стопицот раз прав: А нахера оно нужно было России? Нам что, своих забот было мало? Вот попросились грузины в свое время под крылышко царю, жить хотели очень, и выжили благодаря этому. И какова благодарность? Где сейчас Грузия? Сильно ли помнит грузинский народ кому он жизнью обязан и почему? Так что утритесь и не читайте нам морали, тем паче что на своем болгарском. Я не ярый сторонник Путина, но восстанавливая империю и действуя силой он все правильно делает. И Сталин все правильно делал выселяя чеченов и крымских татар - с ними просто нельзя по другому, и нынешние события в Крыму только доказывают это. И вааще в мире демократии нет и не было никогда, миром правит сила и только сила. И кто не понял сего, дети тех Землю не наследуют. И как говорят пиндосы, за вторые места в жизни призов не дают.
Я уже писала в етой теме, Достоевски сам ответил в те же самие дневники почему освободений народ не виглядит благодарний. Напоминаю: Не нужно придумават. Достоевски сам дал ответ, читаем:
"А Болгария - это ведь дома. Мы их освобождать пришли, значит, всё равно что
к себе пришли, они наши. У него там сад и имение, так ведь это имение всё
равно что мое; я, конечно, не возьму у него ничего, потому что я
благородный человек, да, правда, и власти не имею, но всё же он должен
чувствовать и навеки быть благодарным, потому что раз я к нему вошел, -
всё, что у него есть, это всё равно, что я ему подарил. Отнял у его
угнетателя турка, а ему возвратил. Должен же он понимать это... А тут вдруг
его никто и не угнетает - какая обидная неприятность, не правда ли?
Потом всё обнаружилось, и истина открылась многим из вознегодовавших,
хотя не всем, до сих пор не всем. Обнаружилось, во-первых, что болгарин
ничем не виноват в том, что он трудолюбив и что земля его родит во сто
крат. Во-вторых, в том, что и "косился", он не виноват. Взять уж одно то,
что он четыре столетия - раб и, встречая новых господ, не верит, что они
ему братья, а верит только, что они ему новые господа, да сверх того еще
боится прежних господ и тяжело про себя думает: "А ну как те опять вернутся
да узнают, что я хлеб-соль подносил?" Ну вот от этих-то внутренних вопросов
он и косился - и ведь прав был, вполне угадал, бедняжка: после того как мы,
совершив наш первый, молодецкий натиск за Балканы, вдруг отретировались, -
пришли ведь к ним опять турки и что только им от них было - теперь уже
достояние всемирной истории! Эти красивые домики, эти посевы, сады, скот -
всё это было разграблено, обращено в пепел и стерто с лица земли. Не
десятками и не сотнями, а тысячами и десятками тысяч истреблялись болгары
огнем и мечом, дети их разрывались на части и умирали в муках, обесчещенные
жены и дочери были или избиты после позора, или уведены в плен на продажу,
а мужья - вот те самые, которые встречали русских, да сверх того и те
самые, которые никогда не встречали русских, но к которым могли
когда-нибудь прийти русские, - все они поплатились за русских на виселицах
и на кострах."
Федор Михайлович Достоевский.
Дневник писателя. Сентябрь - ноябрь 1877 года
В моем понимании благодарность выражается не на словах (ибо это ничего не стоит) а в конкретных делах. Как там было отвечено на один известный вопрос? По делам их узнаете их. Грузины проявили себя уже так, что сказать нечего. Проявите и вы, когда вас жизнь поставит перед выбором "или-или". И можете хоть что говорить, а факт остается фактом: это Россия и русские пока что спасали многих, и еще никогда и ни разу никто не спасал их, как бы они в этом ни нуждались. На сем и закончим наш спор, время само расставит все по местам.
«Красота спасет мир»
Неправильный контекст: Красота спасёт мир
Правильный контекст: Красота не спасёт мир.
Эта фраза, приписываемая Достоевскому, на самом деле была вложена им в уста героя «Идиота», князя Мышкина. Сам Достоевский в ходе развития романа последовательно демонстрирует, насколько Мышкин оказывается неправ в своих суждениях, восприятии окружающей реальности и, в частности, этой максиме. http://www.adme.ru/vdohnovenie-919705/krasota-ne-spaset-mir-577805/http://www.adme.ru/vdohnovenie-919705/krasota-ne-spaset-mir-577805/
И ни кто не говорит, что это про Украину. Да, Федр Михалыч имел в виду славян Балканских, но тем не менее, как его пророчество схоже с той ситуацией, которая происходит сегодня на Украине..., лишь с небольшой оговоркой на географию, но это уже детали.
235 комментариев
11 лет назад
Удалить комментарий?
Удалить ОтменаУдалить комментарий?
Удалить Отмена11 лет назад
Тарас Шевченко – Москалева криниця
Поема
Я. Кухаренкові.
На пам’ять 7 мая 1857 року
Не на Вкраїні, а далеко,
Аж за Уралом, за Елеком,
Старий недобиток варнак
Мені розказував отак
Про сю криницю москалеву,
А я, сумуючи, списав,
Та рифму нищечком додав,
Та невеличку і дешеву
(Звичайне, крадене) зобгав
Тобі поему на спомини,
Мій друже щирий, мій єдиний!
I
Після великої зими
За Катерини за цариці,
Москаль ту викопав криницю;
А як він викопав, то ми
Оце й розкажемо в пригоді,
А ви записуйте — не шкодить
Такую річ і записать.
Бо се не казка, а билиця,
Або бувальщина, сказать.
Отак пишіть. Була криниця,
Ні, не криниця, а село,
Пишіть, давно колись було
Межи садами, при долині,
Таки у нас на Україні
Було те божеє село.
В селі тому вдова жила,
А у вдови дочка росла
І син малоліток.
Добре мати діток
Багатому, хвалить бога
В розкошах! А вбогій
Вдові не до того,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала.
Думала іти в черниці
Або вбитись, утопитись,
Так жаль маленьких діток стало
Звичайне, мати, що й казать.
Та, може, ждався-таки й зять:
Бо вже Катруся підростала
(Катрусею вдовівна звалась),—
Чи вік же їй продівувать?
Зносити брівоньки нізащо.
Хіба за те, що сирота?
А красота-то, красота!
Мій боже милий! А трудяще,
А чепурне, та роботяще,
Та тихе. Бач, і сирота,
А всім була навдивовижу.
Бувало, вигляне із хижі,
Як тая квіточка з роси,
Як теє сонечко з-за хмари.
Ввесь похолону, неживий
Стою, бувало. Ані кара,
Ні муки, кайдани,
Ніже літа, сину,
Тії сили не втомили…
Отак і загину!
Так і згину. Бо дивися:
Смерті сподіваюсь,
А ридаю, мов дитина,
Як я нагадаю
Катерину. Слухай, сину,
Мій друже єдиний!
Слухай добре, та записуй,
Та на Україні,
Як бог тебе допровадить,
То розкажи, сину,
Що ти бачив диявола
Своїми очима.
II
Так, бачиш, дівонька ота
Росла собі. І роботящий
(Бо всюди сироти ледащо)
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина.
Отож той самий сиротина
У наймах сяк собі, то так
Придбав, сірома, грошенят,
Одежу справив, жупанину
Та ні відсіль і ні відтіль
Купив садочок і хатину;
Подякував за хліб і сіль
І за науку добрим людям
Та до вдовівни навпростець
Шелесть за рушниками!
Не торгувались з старостами,
Як те бува з багатирями;
Не торгувавсь і панотець
(На диво людям та на чудо),
За три копи звінчав у будень,
Без пихи, так, як довелось.
Отут-то, голубе мій сизий,
Отут-то й лихо почалось!
III
Уже, либонь, після покрови
Вертався з Дону я та знову
(Бо я вже двічі посилав
До дівчини за рушниками)
Послать і втретє міркував.
Та з чумаками та з волами
Якраз в неділю на весілля
До удовівни причвалав.
Пропало! Все добро пропало!
Ані щетинки не осталось.
Пропав і я; та не в шинку,
А на к о б и л і. На віку
Всі люде бачать лихо, сину,
Але такого, мій єдиний,
Такого лютого ніхто,
Ніхто і здалека не бачив,
Як я, лукавий. А тим часом
Просохли очі у вдови.
Неначе в бога за дверима,
У зятя та в сина
Стара собі спочиває,
А на Катерину,
На дитя своє єдине,
Тілько поглядає.
А я в шинку з п’яницями
Душу пропиваю!..
Та й пропив. Запродав душу,
І душу, і тіло;
Тіло катові, а душу!..
О боже мій милий!
Хотілося б жить на світі,
Та ба! Треба вчитись,
Ще змалечку треба вчитись,
Як на світі жити,
А то битимуть, та й дуже!..
Не знаю, мій друже,
Чи сатана лихо коїв?
Чи я занедужав?
Чи то мене злая доля
Привела до того,—
Таки й досі ще не знаю,
Не знаю нічого.
Знаю тілько, що тверезий,
Бо вже ані вина,
Ні меди, ні оковита
Не пилися, сину.
Отаке-то сподіялось.
Вмер батько і мати,
Чужі люде поховали…
А я, мов проклятий
Той Іуда, одринутий
І людьми, і богом,
Тиняюся, ховаюся,
І дійшло до того,
Що я вночі, підкравшися,
Максимову хату
(Бо його Максимом звали,
Вдовиного зятя)
Запалив. Згоріла хата.
А душа проклята
Не згоріла. Моя душа!
Мій друже, мій брате!
Не згоріла, а осталась,
Тліє, й досі тліє!
І коли вона зотліє,
Коли одпочине?
Святий знає.
IV
З переляку
Вмерла Катерина.
А Максим на пожарище
Та на попелище
Подивився. Нема ради!
Тілько вітер свище
У димарі та в комині.
Що на світі діять?
І що тепер йому почати?
Подумавши, перехрестивсь
Та й знов пішов у наймити
Голодні злидні годувати.
Вдова осталась не сама,
А з сином парубком; женити
Його збирались восени.
Аж гульк! Од матушки-цариці,
Таки із самої столиці,
Прийшов указ лоби голить.
Се в перший раз такий указ
Прийшов з Московщини до нас.
Бо на Вкраїні в нас, бувало,
У козаки охочі йшли,
А в пікінери вербовали,
Та теж охочих. На селі
Зобралася громада радить,
Кого голить у москалі.
Порадили громадою
Та скурвого сина,
Вдовиченка ледащицю,
Забили в скрипицю
Та й повезли до прийому.
Он яке твориться
На сім світі! Яка правда
У людей, мій сину.
Така й досі, я думаю,
В нас на Україні.
Та другої і не буде
В невольниках людях.
V
Через год ото й велика
Зима наступила.
До зеленої неділі
В байраках біліли
Сніги білі; тойді ж ото
І Очаков брали
Москалі. А Запорожжя
Перше руйновали.
Розбрелося товариство,
А що то за люде
Були тії запорожці —
Не було й не буде
Таких людей.
Під Очаков
Погнали й Максима.
Там-то його й скалічено,
Та й на Україну
Повернено з одставкою:
Бачиш, праву ногу
Чи то ліву підстрелено…
Мені не до того
Було тойді. Знову люта
Гадина впилася
В саме серце; кругом його
Тричі повилася.
Як той Ірод. Що тут робить?
Не дам собі ради.
А Максимові кривому
Нічого не вадить;
Шкандибав на милиці
І гадки не має.
А в неділеньку святую
Мундир надіває,
І медаль, і хрест причепить,
І заплете косу,
Та ще й борошном посипле.
Я не знаю й досі,
Нащо воно москалі ті
Коси заплітали,
Мов дівчата, та святеє
Борошно псували?
На іграшку, я думаю,
Так собі, абито!
Отож, було, мов генерал,
Максим сановито
Прибереться у неділю
Та й пошкандибає
У храм божий. На криласі
Стане, та й співає
За дяком-таки, та возьме
Та ще й прочитає
Апостола серед церкви.
Вивчився читати
У москалях. Непевний був
Максим отой, брате.
А трудящий, роботящий,
Та тихий до того,
Та ласкавий… Було, тобі
Ніже анікого
Не зачепить, ніже ділом,
Ніже яким словом.
«І талан, і безталання,
Все,— каже,— од бога,
Вседержителя святого,
А більш ні од кого».
Преблагий був муж на світі
Максим отой, сину.
А я! а я!.. не вимовлю.
Моя ти дитино!
Я вбив його. Постривай лиш,
Трохи одпочину.
Та тойді вже.
VI
Так ти кажеш,
Що бачив криницю
Москалеву, що ще й досі
Беруть з неї воду,
І хрест, кажеш, коло шляху
І досі господній
Стоїть собі на роздоллі.
А не розказали
Тобі люде там нічого?..
Вже повимирали
Тії люде, мої свідки,
Праведнії люде!
А я й досі караюся
І каратись буду
Й на тім світі.
Ось послухай,
Доводить до чого
Сатана той душу нашу:
Як не схаменеться
Та до бога не вернеться,
То так і воп’ється
Пазурями в саме серце.
Ось слухай же, сину,
Про Максима праведного…
Було, не спочине
Ніколи він. А в неділю
Або в яке свято
Бере святий псалтир в руки
Та й іде читати
У садочок. У садочку
Та у холодочку
Катерину поховали,
Отож у садочку
За упокой душі її
Псалтир прочитає,
Потім собі тихесенько,
Тихо заспіває
С о с в я т и м и; та й заплаче.
А потім пом’яне
О здравії тещу з сином
І веселий стане.
«Все од бога,— скаже собі,—
Треба вік дожити».
Отакий-то муж праведний
Був він на сім світі.
А у будень, то він тобі
Не посидить в хаті,
Все нишпорить по надвір’ю.
«Треба работати,—
Було, скаже по-московськи,—
А то, лежа в хаті,
Ще опухнеш». Та взяв якось
Заступ і лопату,
Та й пішов собі у поле
Криницю копати.
«Нехай,— каже.— Колись люде
Будуть воду пити
Та за мою грішну душу
Господа молити».
Вийшов в поле геть од шляху,
У балку спустився
Та й викопав при долині
Глибоку криницю.
(Не сам-один; толокою
Йому помагати
Й добрі люде приходили
Криницю копати).
І виложив цямриною,
І над шляхом в полі
Височенний хрест поставив…
Зо всього роздолля
Широкого було видно.
Се, бачиш, для того,
Щоб знать було, що криниця
Єсть коло дороги,
Щоб заходили з криниці
Люде воду пити
Та за того, що викопав,
Богу помолитись.
VII
А тепер уже, он бачиш,
Доходить до чого.
Що я стратить наміряюсь
Максима святого.
Отаке-то! А за віщо?
За те, за що Каїн
Убив брата праведного
У світлому раю.
Чи то було у неділю,
Чи в якеє свято?
Слухай, сину, як навчає
Сатана проклятий.
«Ходім,— кажу,— Уласович,
На твою криницю
Подивитись».— «Добре,— каже,
Ходімо напитись
Води з неї погожої».
Та й пішли обоє,
І відерце, і віжечки
Понесли з собою.
От приходим до криниці,
Я перш подивився,
Чи глибока. «Власовичу,—
Кажу,— потрудися
Води достать, я не вмію».
Він і нахилився,
Опускаючи відерце;
А я… я за ноги
Вхопив його та й укинув
Максима святого
У криницю… Такеє-то
Сотворив я, сину!
Такого ще не творилось
В нас на Україні.
Та й ніколи не створиться
На всім світі, брате!
Всюди люде, а я один
Диявол проклятий!
VIII
Через тиждень вже витягли
Максима з криниці
Та у балці й поховали.
Чималу каплицю
Поставили громадою,
А його криницю
Москалевою назвали.
От тобі й билиця
Про ту криницю москалеву.
Нелюдська билиця.
А я пішов у гайдамаки,
Та на Сибірі опинивсь.
(Бо тут Сибір була колись).
І пропадаю, мов собака,
Мов той Іуда! Помолись
За мене богу, мій ти сину,
На тій преславній Україні,
На тій веселій стороні,—
Чи не полегшає мені?
Удалить комментарий?
Удалить Отмена11 лет назад
Удалить комментарий?
Удалить Отмена11 лет назад
Русия сега изглежда отритната! Сякаш всички да и врагове! Всички я мразят страхуват се от нея или и завиждат. НЕ Е ТАКА.
Не забравяйте СПАСЕНИЕТО Е В РЪЦЕТЕ САМО НА ДОБРИТЕ С ЧИСТИ СЪРЦА!
Значи спасението е само във ВАС като НАРОД не като ИМПЕРИЯ!
Обичам ВИ! И Благодаря на вашите деди за всички добрини, които са сторили.
Но не искам вашите Господари и всичките Злини които са донесли!
Обичайте УКРАИНЦИТЕ те са най-истинските ВАШИ Братя!
Не им се сърдете, че сега не искат да живеят под един покрив с вас.
Дай БОЖЕ нещата един ден да се променят за Добро!
НО ЗАТОВА трябва да прочистим ДУШИТЕ и СЪРЦАТА си ВСИЧКИ!
ХРИСТИЯНСТВОТО не е стока за износ, гордост налагане.
А усещане за ИСТИНСКА ЧЕСТНА човешка справедливост, безкористност и доброта!
Не го губете и не го опорочавайте! Не търсете враговете си там където ги нямате!
Удалить комментарий?
Удалить Отмена11 лет назад
Описал е всичко Честно и Почтено както го е видял и преживял всеки един Руски, който е дал сърцето си и кръвта си да освободи от турско робство своите Братя. Видял и недоверието, и неприязънта дори и е разбрал от къде е дошла тогава. 100% Вярно!
Но има и нещо друго за което и НИЕ и ВИЕ грешим! Разделението на Русофили и Русофоби е ЛЪЖА зад която се крият и от двете страни хора които мразят или НАС и ВАС. И ужасно много хора се подлъгват, че това е така.
Ще започна първо с нас Българите. Ние имам жестоки комплекси от това, че сме и ще бъдем употребени.
Нашите Русофили казват:
- Русия, трябва да се слуша, ние и го дължим! Тя ни освободи.
Да но нас ни освободи РУСКИЯ НАРОД БЕЗКОРИСТНО! 100% можем да бъдем благодарни само на него!
Нашите Русофобите казват:
- Русия е Държава искаща единствено да завладява, подчинява и унижава! Иска да господства над всички. Справедливостта там се разбира така: Ако се подчиняваш ще живееш, ако ли не заслужаваш да умреш! „ Руския народ е лош войнствен не търпящ възражения“ Щом живеят с тези правила значи всички смятат така! Не трябва да имаме нищо общо с него“
Да но за мен това не е така! Това е справедливостта на ИМПЕРИЯТА през цялата Руска история не на народа! За мен Руския народ, просто е твърде „Благороден, Търпелив и Горд“ и смята, че това е цената на Величието и Славата. И просто никога не е живял по друг начин. Освен да отдава всичките си сили Кръвта си за Родината.
Но от това да печели само ИМПЕРИЯТА.
Сега ситуацията с НАШИТЕ БРАТЯ в УКРАЙНА е същата. Всичко е просто!
ТЕ МРАЗЯТ ИМПЕРИЯТА, а Вие решавате че мразят ВАС.
Мразите ги защото искат да отидат в двуличния и лицемерен Европейски съюз.
Без да си давате сметка , че те просто искат да избягат от ОТКРОВЕНО Жестоката възстановяваща се ИМПЕРИЯ , която иска да използва и тях.
И Хитлер е подлъгал един Горд Народ като Германския да търси СПАВЕДЛИВОСТ за унижението си след Първата Световна Война.
Удалить комментарий?
Удалить Отмена11 лет назад
Удалить комментарий?
Удалить Отмена11 лет назад
"А Болгария - это ведь дома. Мы их освобождать пришли, значит, всё равно что
к себе пришли, они наши. У него там сад и имение, так ведь это имение всё
равно что мое; я, конечно, не возьму у него ничего, потому что я
благородный человек, да, правда, и власти не имею, но всё же он должен
чувствовать и навеки быть благодарным, потому что раз я к нему вошел, -
всё, что у него есть, это всё равно, что я ему подарил. Отнял у его
угнетателя турка, а ему возвратил. Должен же он понимать это... А тут вдруг
его никто и не угнетает - какая обидная неприятность, не правда ли?
Потом всё обнаружилось, и истина открылась многим из вознегодовавших,
хотя не всем, до сих пор не всем. Обнаружилось, во-первых, что болгарин
ничем не виноват в том, что он трудолюбив и что земля его родит во сто
крат. Во-вторых, в том, что и "косился", он не виноват. Взять уж одно то,
что он четыре столетия - раб и, встречая новых господ, не верит, что они
ему братья, а верит только, что они ему новые господа, да сверх того еще
боится прежних господ и тяжело про себя думает: "А ну как те опять вернутся
да узнают, что я хлеб-соль подносил?" Ну вот от этих-то внутренних вопросов
он и косился - и ведь прав был, вполне угадал, бедняжка: после того как мы,
совершив наш первый, молодецкий натиск за Балканы, вдруг отретировались, -
пришли ведь к ним опять турки и что только им от них было - теперь уже
достояние всемирной истории! Эти красивые домики, эти посевы, сады, скот -
всё это было разграблено, обращено в пепел и стерто с лица земли. Не
десятками и не сотнями, а тысячами и десятками тысяч истреблялись болгары
огнем и мечом, дети их разрывались на части и умирали в муках, обесчещенные
жены и дочери были или избиты после позора, или уведены в плен на продажу,
а мужья - вот те самые, которые встречали русских, да сверх того и те
самые, которые никогда не встречали русских, но к которым могли
когда-нибудь прийти русские, - все они поплатились за русских на виселицах
и на кострах."
Федор Михайлович Достоевский.
Дневник писателя. Сентябрь - ноябрь 1877 года
Удалить комментарий?
Удалить Отмена11 лет назад
Только русские, которие не были в Болгарии могут сказат, что народ неблагодарний.
Удалить комментарий?
Удалить Отмена11 лет назад
Удалить комментарий?
Удалить Отмена11 лет назад
Удалить комментарий?
Удалить ОтменаУдалить комментарий?
Удалить Отмена11 лет назад
Удалить комментарий?
Удалить Отмена11 лет назад
Неправильный контекст: Красота спасёт мир
Правильный контекст: Красота не спасёт мир.
Эта фраза, приписываемая Достоевскому, на самом деле была вложена им в уста героя «Идиота», князя Мышкина. Сам Достоевский в ходе развития романа последовательно демонстрирует, насколько Мышкин оказывается неправ в своих суждениях, восприятии окружающей реальности и, в частности, этой максиме.
http://www.adme.ru/vdohnovenie-919705/krasota-ne-spaset-mir-577805/http://www.adme.ru/vdohnovenie-919705/krasota-ne-spaset-mir-577805/
Удалить комментарий?
Удалить Отмена11 лет назад
Удалить комментарий?
Удалить ОтменаУдалить комментарий?
Удалить ОтменаУдалить комментарий?
Удалить Отмена